Шипіт – Територія вільного життя

Автор фото та тексту Сергій Бобра

Уже двадцять років поспіль, сонячна та затишна галявина, неподалік водоспаду Шипіт, перетворюється у центр фестивального життя країни. Життя вільного від проблем, від політики, від релігії. І хоч знайдуться скептики, що скажуть мовляв фестиваль уже не “той” – достатньо опинитись тут, аби зрозуміти, що дух вільного життя назавжди посилився на цій галявині, та з року в рік, в ніч на Івана Купала, танцюватиме довкола ватри під звуки тамтамів та гітар.

Дістатись до віддаленого від залізниці карпатського містечка тепер зовсім не складно. Біля залізничної станції у Воловці, на хіпівсько-панківську гвардію уже чатують десятки автобусів та таксі, що за майже символічних двадцять гривень довезуть усю компанію до водоспаду. І якщо раніше місцеві жителі з пересторогою дивилися у бік усіх цих хіпі, байкерів, панків, то зараз лише радіють їхньому приїзду.

Традиційно, по приїзду на фестиваль, усі йдуть відразу не на галявину ставити намет та розкладати речі, а у міні-бар-магазин “Плай”. Хто за пивом, хто за сигаретами, хто за продуктами – у магазині продається усе необхідне. Чи могла б похвалитись якась кав’ярня у центрі Львова, чи, можливо, якийсь бар, клієнтами, потік котрих ні на мить не зменшується. Для традиційного міні-бару “Плай” у літню пору це звична справа, аби лиш вчасно привезти нову партію пива.

Далі на шляху водоспад Шипіт, та до нього повернемось пізніше, адже і фестивальний люд, оминає його, аби піднятись на галявину, до своїх друзів, туди де і відбувається головне дійство.

Організували фестиваль подружжя ужгородських представників хіпі Чарлі та Шара. Вперше фестиваль відбувся в 1993 році, коли після розвалу Радянського Союзу з’явились внутрішні кордони, й хіпі позбулись можливості подорожувати безмежними просторами, як робили те раніше. Традиційно люди починають з’їжджатися 1 липня, та кульмінацією фестивалю завжди була ніч на Івана Купала – з 6 на 7 липня. Початкове, повністю хіпівське наповнення фестивалю втратило силу, і тепер тут можна із легкістю зустріти представників будь-яких субкультур. Самих організаторів фестивалю можна щороку зустріти на галявині, у так званій резервації, де хіпі живуть цілий рік, ніколи не залишаючи шипітської полонини.

Понад тисячу чоловік збираються у горах на фестиваль і усе це організовано без жодної копійки та без істотної шкоди для природи. Шипіт – єдиний фестиваль такого плану в Україні, нічого подібного узагалі не існує. Жодної музичної чи мистецької програми з відомими виконавцями та рок-зірками. Тут кожен може взяти до рук гітару й продемонструвати усім свій талант. Хоча не лише гітару: можна тут зустріти десятки тамтамів, трубу, кожен має право грати на тому до чого гаразд.

Кульмінацією фестивалю традиційно є спалення величезної ватри. Висота вогнища сягає близько п’ятнадцяти метрів. Хіпі та панки самі складають вогнище з стовбурів дерев протягом усього дня. Цьогоріч, людина, що запалювала ватру, на жаль, дещо обпалила собі руки, обливши їх бензином. Однак, щоб не сталося інших жертв, та щоб люди не підходили надто близько до вогнища, хіпі пильно слідкують, та відганяють усіх необережних та занадто п’яних.

Надвечір, 6 липня, усі збираються довкола ватри. Під ритми тамтамів, усі слідкують як розгорається варта, починають розігріватись музикою та напоями, й ідуть у спільний танок. Багато хлопців та дівчат скидають із себе увесь одяг та танцюють біля ватри голяка. Не мало людей з величезними вінками з папороті та польових квітів на голові. Кожен в праві святкувати так, як того сам бажає. Гуляння лише розігрівається поки ватра не почне завалюватись. Після того довкола неї починається фаєр-шоу. Усе дійство організоване самими фестивальниками. Тамтами не затихають аж до ранку, поки жевріє полум’я ватри.

Про дружню атмосферу на збіговиську неформалів говорять усі, хто тут хоч раз побував. Ти можеш потрапити сюди без їжі, без необхідних теплих речей, не маючи де переночувати – в біді тебе тут не залишать. Знайдуться ті, хто поділиться місцем у наметі, теплою кофтою, нагодують та навіть напоять. Жодної охорони під час зібрання немає, хоча інколи на галявину можуть заходити кілька міліціонерів, що обходять наметове містечко – немає кого охороняти, агресія на фестивалі повністю відсутня.

Кожна людина тут цікавий співрозмовник, що підтримає розмову на будь-які теми. Сидиш, попиваєш каву приготовану на вогнищі, та годинами слухаєш друзів, що змішуються з імпровізованими концертами гітар, тамтамів, скрипок, шотландських волинок. Тут є і традиційний “чайок”, що його полюбляють готувати на Шипоті: “Карпатські зорі”. Його готують з згущеного молока, горілки, чорничника разом із чорницями та іншими травами, що можна тут зібрати.

Фестиваль відвідують не лише українці, тут можна зустріти творчу молодь з Білорусії, Росії, трапляються також і чехи, фіни, англійці. Зазвичай це люди, що обрали за стиль життя подорожувати автостопом від однієї країни до іншої.

Володимир з прикордонного міста Чоп розповів, що приїжджає сюди в першу чергу аби відчути атмосферу спілкування. “Тут усе просто, ніхто не думає про якісь проблеми – їх залишають удома. На фестивалі панує свій уклад життя, де не важливо якої ти віри, політичних поглядів, тощо. Можна прийти до будь-якого вогнища – там тебе радо приймуть, нагодують, послухають твої розповіді, та розкажуть щось своє” – розповів він.

У вільний час тут грають на гітарах, спілкуються, заплітають один одному расти (вплітають в волосся нитки), розмальовують тіло та обличчя фарбами, попивають місцеве вино. Окрім спілкування та гулянь на Івана Купала, тут можна піднятись на гору Високий Верх. Підйом не займає багато часу та сил, та прогулянка в колі друзів досить приємна. Також не можливо оминути і сам водоспад Шипіт на Міжгірщині, що перетворився у місце паломництва туристів. Якось Міжгірський лісгосп тут поставив свій шлагбаум і ввів платний вхід. Кажуть, що ці гроші йдуть на очищення території, всілякі екологічні акції, тощо. Насправді ж невідомо. Однак очевидна перевага в тому, що “круті” туристи на рівні з усіма змушені залишати свої авто на паркувальному майданчику і іти до водоспаду пішки. Раніше плата за вхід неформалів не стосувалась, гроші брали лише з “цивілів” – людей без рюкзаків та фотоапаратами в руках. Однак останні роки навіть неформали дають 3 гривні за квиток-пропуск до “національної святині”.

Фестивалю присвячено уже немало статей. Неабиякої популярності збіговиську принесла книга Любко Дереша “Трохи пітьми”, хоч дійство у ній розгортається саме тут, однак більшість описаних у книзі подій видумані молодим автором. Принаймні зустрітись з товариством таємного “клубу самогубців” тут не вдалось.